Донбаська державна
машинобудівна академія

* * *

Я немов нічия дитина,
Я немов безіменний безхатько,
Десь далеко моя родина,
Десь із пекла дивиться батько.
«Тату, ти мене звідти чуєш?
Твоє пекло таке, як наше?
Ти за мною хоч трохи сумуєш?
А ти мене звідти бачиш?
Тато, мама тебе простила,
Бо ти добре знав українську,
Я стільки сказати б хотіла,
Та дорога до тебе не близька.
Бісам є на що тут дивитись,
Їм огидні були б ті «подарки»
У болотно-зеленій формі» –
Так я думаю, сидячи в парку.
Я прийшла сюди пізно увечері,
Щоб заплакати наодинці.
Та от сльози мої запечені,
Мої очі – сухі криниці.
«Тату, знаю, ми ще не зустрінемось.
Мені тут ще довго бродити,
Але після кінця обіймемось,
Адже я не хочу простити».
Ненавидців у рай не пускають,
Я невиправна дитина,
Нехай янголи плачуть і знають,
Що під сонцем вбивали невинних.

Вікторія Повержук

* * *

На здощілому склі
Ти рисуєш світи,
Разом з богом розширюєш Всесвіт.
Прорисовуєш дні
І збираєш пісні
З снів забутих і знову воскреслих.
Час за обрій біжить.
Ти живеш на межі
Між минулим і ще не здійсненним.
Хоч здається тобі,
Що так буде завжди, –
Хтось знайшов вже ключі від Геєнни.
Скаженіє орда.
На знаменах – біда.
Це було вже – і знову, і знову.
І ми встоїмо знов,
Бо вплела ти любов
У розгорнуту в небі покрову.
Сокіл знову летить.
Вічність менша за мить.
В землю божу лягає насіння.
Ми – апокриф життя
На руїнах буття
І вцілілого світу сумління.
Зло готує жнива.
А ти – воля жива,
Синьо-жовта безстрашна країна.
Ти – і хліб, і вода,
І весна молода,
Й наша правда, як серце, єдина.

Олена Седлецька

* * *

Сьогодні наснилося мирне життя...
Кав'ярня, посмішки, друзі...
Пропозиції десь заспівати, і я
Так раділа у своїх ілюзіях...
Затишок, спокій, просто весна,
Квітне моє любе місто...
Але прокидаюсь – і знову війна,
І все позбавляється змісту...
Біль. Тільки біль в моїм серці тепер.
Було життя і забрали..
Сотні чиїсь нездійсненних химер
Жорстко впритул зруйнували!
Як же я мрію, щоб цей дурний сон
Швидше для нас закінчився.
Щоб в Україні жили в унісон!
І рідний край відродився!

Ася Люта

ПАМЯТИ ПОГИБШИХ ШКОЛ

На стене разбитой школы школьная доска.
Словно птица, крылом машет, сломанным. Тоска.
Глобус по полу катался, шарик наш Земной:
Раскололся, как взорвался, вот и нет со мной.
От учебников страницы пО ветру летят.
Нет, не осень наступила. Этот листопад
Принесла война-злодейка. Что ж там не жилось
В Предуралье, Зауралье? И зачем на злость
Кровь по венам заменили? С завистью лихой
Гонит Пу их, словно стадо, гонит на убой…

Елеонора Мілявська