- Деталі
-
Опубліковано: Понеділок, 28 жовтня 2024, 20:31
З нагоди Дня української писемності та мови, який відзначається 27 жовтня, приводимо головні факти про українську мову та її особливості, а також про історію спроб заборонити українську.
- Скільки слів в українській мові?
Однотомний тлумачний Словник української мови (2016 року, 2-е видання) вміщує 165 тис. слів, а тритомне видання Український лексикон кінця XVIII – початку XXI ст.: словник-індекс (2017) містить близько 300 тис. слів.
Утім, як відповіли науковці Інституті української мови Національної академії наук України на один із журналістських запитів, загальний обсяг українського лексикону може сягати 1 млн слів. «Велику кількість слів уміщують словники українських говорів, термінологічні словники, словники мови письменників, українських соціальних та професійних жаргонів, історичні словники. У широкій часовій, територіальній, стильовій диференціації обсяг українського лексикону може сягати 1 млн слів», – вважають фахівці, додавши, що мовна діяльність спільноти «завжди багатша за будь-який словник» і міститиме слова, що з тих чи тих причин не потрапили до наявних словників.
- Коли з’явилася українська мова?
Український історик, філолог, дослідник староукраїнської мови і мовознавець Агатангел Кримський відстоював тезу, що українська мова існувала вже в XI столітті «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця», нагадує Радіо Свобода. Саме ці висновки за результатами власних досліджень Кримський виклав у своїх працях Українська граматика та Нариси з історії української мови.
Портал Ukraїner нагадує, що писемну мову на українські землі принесли разом із християнством, а тому тодішня книжна мова суттєво відрізнялася від розмовної. Тож літературних мов у XI столітті, про яке згадує Агатангел Кримський, було дві:
- старослов’янська (або староцерковнослов’янська) – вона базувалася на солунсько-македонському діалекті староболгарської мови і була створена спеціально для перекладу Біблії з грецької на зрозумілу більшості слов’ян мову;
- давньокиївська (або давньоруська, чи давньоукраїнська) – мова ділових актів та інших світських текстів на території Київської Руси.
Тож певні риси сучасна українська мова успадкувала безпосередньо від праслов’янської. Серед таких рис: закінчення -ові, -еві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (як-от домові, князеві), кличний відмінок (друже, княже, брате), закінчення -мо в дієсловах першої особи множини теперішнього і майбутнього часу (даємо, зробимо), чергування приголосних г, к, х із з, ц, с відповідно у давальному та місцевому відмінках однини іменників (слузѣ, на березѣ, в рѣцѣ) тощо.
А з появою перших писемних пам’яток розпочався етап мови, який науковці нині називають давньоукраїнським. «На цьому етапі українська набуває більшости рис, за якими її впізнають і сьогодні. Найважливішою та найменш очевидною для сучасних людей зміною було зменшення кількости голосних і збільшення кількости приголосних», – нагадує Ukraїner.
- Чи правда, що російська найближча до української серед слов’янських мов?
Ні. Якщо брати до уваги спорідненість лексики, то, згідно з даними мовознавця Костянтина Тищенка, найближча до української зі слов’янських мов – білоруська (84% спорідненої лексики), далі йде польська (70%), словацька (68%), і лише потім – російська (62%).
- Що вирізняє українську мову з-поміж інших?
Хоча всі мови світу мають власні особливості, певний набір характеристик вирізняє українську мову навіть з-поміж схожих слов’янських. Серед таких особливостей, які виділяє Енциклопедія сучасної України:
- найбільша кількість фонем, найбільша вокальність;
- наявність середнього [и] на місці давніх [і] та [ы],
- голосний [і] на місці колишнього [ѣ] (дѣдъ, лѣсъ, хлѣбъ > дід, ліс, хліб) та в новозакритих складах на місці [о], [е] (столъ, печь > стіл, піч),
- чергування [у] з [ў] (спільне з білоруською мовою),
- перехід [е] в [о] після шиплячих та [й] (пшоно, чорний),
- фарингальний звук [h] замість вибухового [g] та фрикативний звук [γ],
- паралельне вживання закінчень -ові, -еві (-єві) у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду,
- кличний відмінок іменників (брате, земле, друже, сину),
- давноминулий час вираження дії, що відбулась у минулому, але раніше від дії, вираженої формою звичайного минулого часу (будівельники були припинили всі роботи, але потім відновили),
- паралельне вживання синтетичної та аналітичної форм дієслів майбутнього часу (житиму і буду жити, читатиму і буду читати),
- закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього часу і наказового способу (візьмемо, напишемо, візьмімо, напишімо) та ін.
До низки особливостей української мови також належать:
Милозвучність – тобто здатність мови до мелодійного, гармонійного звучання. Як нагадує Енциклопедія сучасної України, поширенню думки про милозвучність української сприяла ціла низка факторів, зокрема особливостей артикуляції:
- звуків і звукосполучень (у кожній мові артикуляція відповідних фонем має різний фонетичний вияв, так само особливим є поєднання звуків в один мовленнєвий ланцюжок, а також якість їх вимовляння залежно від позицій у словах);
- слів і словосполучень (окремим мовам притаманна заміна складних випадків вимовляння на легші, наприклад, в українській мові це орфоепічні чергування прийменників, часток, афіксів: в – у – уві, і – й, з – із – зі, би – б, же – ж, ще – іще, хоч – хоча, -ся – -сь, від – од; спрощення звуків у групах приголосних при словозміні: ждн – жн, здн – зн, стл – сл, слн – лн, зкн – зн, скн – сн, шчк – шк та ін.; уникнення збігу двох і більше голосних звуків у словах іншомовного походження);
- фраз і їх сполучень – ідеться передусім про інтонацію, ритм, темп мовлення, які в кожній мові мають свої особливості, наприклад, ритм української мови пов'язаний із виразною довготою наголошених складів, повнозвучністю ненаголошених складів – завдяки цьому виразне українське мовлення у сприйнятті носіїв інших мов може асоціюватися зі співом.
Розмаїття діалектів. Діалекти української мови були базою формування української літературної мови на різних етапах історії мови. Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми – слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови. Найбільше діалектизмів серед іменників, рідше – серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.
Сучасну українську діалектну мову утворюють три наріччя, у межах яких існують численні окремі діалекти і говірки:
- північне наріччя (входять східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти), приклади діалектизмів: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до));
- південно-східне наріччя (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти), приклади діалектизмів: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип’яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але));
- південно-західне наріччя (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти), приклади діалектизмів: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур’ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу).
Фемінітиви. Українській мові притаманні фемінітиви – словоформи жіночого роду. Фемінітиви мають давнє походження, нині ж активно відновлюється та розширюється їх застосування. Серед сучасних прикладів фемінітивів: дизайнерка, доцентка, радниця, очільниця, улюблениця, добродійка, програмістка, тренерка, офіцерка, волонтерка тощо.
Кличний відмінок. Це специфічна граматична особливість української мови, яка підкреслює її милозвучність та підсилює функцію звертань. Кличний відмінок властивий тільки іменникам, вони можуть мати п’яти різних закінчень у цьому відмінку: -е, -ю, -о, -у, -є. Використовують кличний відмінок для прямого звертання до людей, тварин, предметів, для привертання уваги, для вияву поваги. Приклади: друже, брате, котику, Лесю, пані Оксано, пане Максиме, Катерино Володимирівно, Юрію Петровичу тощо.
Окрім української, кличний відмінок притаманний також іншим мовам (польській, чеській, сербській, болгарській, румунській, латвійській, литовській, шотландській, арабській, грузинській, корейській, чуваській). Однак часто його використовують більш формально, не так активно, як в українській мові. У радянські часи були спроби уніфікувати українську мову із російською і позбавитися кличного відмінка.
Багатство синонімів. Українська мова вирізняється розмаїттям синонімічних рядів. Наприклад, до слова «горизонт» можна підібрати такі слова: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругогляд, кругозір, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид. А в Короткому словнику синонімів української мови, де зібрано 4279 синонімічних рядів, найбільше синонімів має слово «бити» – 45 синонімів.
Зменшувально-пестливі форми. Українська мова багата на зменшувальні форми, таку форму має навіть слово «вороги» – «вороженьки».
- Чому існування української мови після століть заборон – це винятковість?
У своїй історії українська мова зазнавала численних системних адміністративних утисків, спрямованих на обмеження чи повну заборону її функціонування. В історії відомі приклади, коли панівна нація забороняла автохтонному населенню певного регіону, краю або й країни, що втратила державність, вживання рідної мови. Однак, як нагадують українські фахівці, «небагато в історії цивілізації випадків, коли заборона функціонування рідної мови налічує сотні років і відображена в десятках урядових актів, законів».
Українська мова зазнавала таких утисків століттями. «Окупаційна влада розуміла, що заборона мови спричинить її нівелювання, заміну іншою, зникнення нації або втрату її самобутніх рис, виродження та асиміляцію», – йдеться у статті Енциклопедії сучасної України про такі заборони.
Найвідоміші серед них:
1627 рік – наказом Московського царя Михайла було вилучено всі примірники Учительного Євангелія Кирила Транквіліона-Ставровецького під приводом звинувачень у єресі;
1693 рік – після підписання Богданом Хмельницьким у Переяславі договору з російським царем (1654 р.) розпочато широкий наступ на українську книжку. Ухвалено закон, що забороняв ввозити до Московської держави українські видання. Тоді ж було запроваджено цензуру для контролю за діяльністю українських книговидавців.
1709 рік – видано указ про обов’язкове цензурування в Москві всіх українських книжок.
1784 рік – за правління Петра І видано серію указів, одним з яких (1720 р.) повністю заборонено друкування книг українською мовою. Також було заборонено викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії та введено обов’язкову російську мову в усіх училищах імперії.
1863 рік – Валуєвський циркуляр, забороняв друкувати українською мовою букварі, навчальні посібники, наукові видання, періодику. Виняток було зроблено лише для творів художньої літератури, але їх цензурували.
1876 рік – Емськй указ, яким заборонялося: 1) ввозити на територію російської імперії книжки й брошури українською мовою; 2) без цензурування в Головному управлінні у справах друку видавати оригінальні твори й переклади українською мовою, крім: історичних документів і пам’яток (зі збереженням правопису оригіналів) та творів белетристики (без відступу від загальноприйнятого російського правопису); 3) ставити театральні вистави та влаштовувати читання українською мовою, а також друкувати українські тексти до нот.
1880−90-ті роки – видано кілька додаткових указів, що посилювали репресивні заходи щодо української культури. Було заборонено українські книжки для дітей, на історичні теми та з життя інтелігенції. Піддавали остракізмові такі слова, як «Україна», «Запорозька Січ», «козак», що вважали нецензурними.
1910 рік – за наказом голови Ради Міністрів Петра Столипіна заборонено українські видавництва й читання лекцій українською мовою.
1914 рік – Микола ІІ своїм указом заборонив видавати українську пресу, у дійсності ж директива поширювалася на друк будь-чого українською мовою.
1924 рік – польське законодавство обмежило функціонування української мови на західноукраїнських землях, підпорядкованих Польській республіці. У цей же рік Румунське королівство заборонило українцям здобувати шкільну освіту рідною мовою.
Часи СРСР – у радянський період, прикриваючись гаслом про «дружбу й братерство народів СРСР», влада продовжила імперську політику асиміляції й русифікації, що отримала назву лінгвоцид.
Після 24 лютого 2022 року – численні факти лінгвоциду фіксують на тимчасово окупованих росією територіях України під час російсько-української війни.
За матеріалами NV.ua
