- Деталі
-
Опубліковано: П'ятниця, 20 жовтня 2023, 18:43
Розповідь нашої землячки, адже на сьогодні всіх людей в Україні можна вважати земляками, з важливими думками, якими вона хоче поділитися зі всіма, хто її ПОЧУЄ.
Багатьом з нас відомі її відчуття, коли людина повертається з окупованої території на підконтрольну Україні територію і бачить інше життя, де не бігають дебіли з автоматами, показуючи, що вони хазяї життя, не хапають на вулиці за нашу мову, за слова любові до нашої української землі, а синьо-жовтий прапор може вільно майоріти над нашими головами.
На сьогодні пройшло вже півтора року повномасштабної війни. І в декого відчуття небезпеки, які були в перші дні війни, притупилися. ЗСУ дали добре по пиці знахабнілим московітам. Бажання допомогти ЗСУ і наблизити ПЕРЕМОГУ для декого стали не першочерговими.
На жаль, людина до всього звикає. А от ті, хто вирвався з тої клоаки, сприймають наше життя з великим болем…
ПОЧУЙТЕ!
Виїхала два тижні тому. Мрія про волю збулася. В окупації було нестерпно і кожну хвилину я мріяла про ковток вільного українського повітря, але виїхати не могла з дуже вагомих причин. Не бачила рідну дитину більше року. Думала, що жити стане легше, зможу і на волі допомагати тим, хто воює, після того, як швидко прийду до тями, відійду від жахіть руzzкого «миру».
Уперше побачила нашого захисника на Львівському вокзалі. Розридалася. Потім ще одного і ще... кожного разу мурахи і сльози на очах... і безкінечна вдячність за те, що жива... що завдяки тим, хто відстоює свою землю, маю волю і національність. Дуже боялася виїжджати. Боялася того, що надто довго була в неволі і не зможу жити вже звичайним мирним життям. Що не зможу не думати про хлопців, які там...
Сиджу на лавці і дивлюся... люди ходять повз тих, хто пішов захищати нашу Україну з абсолютно кам'яними обличчями. Так, ніби нічого не відбувається, так, наче в Україні мир і добробут і наче їх мирне життя залежить не від тих, хто фронт тримає, а від них самих. Прикро, гидко, боляче, неприємно, розриває. Різні світи. Ледве стримую себе, щоб не почати ревіти і з вдячністю обіймати кожного, хто проходить у формі збройних сил... замість того, тримаю себе в руках і закусюю в розпачу губу... не знаю, с чого почати розмову, стидаюся підійти і заговорити, подякувати, сказати, що вірю і пишаюся... десятки, сотні, тисячі емоцій! Замість підтримки і вдячності в цей самий момент розумію, що можу лише розревітися від емоцій, які переповнюють мене на даному етапі життя, і втікти, як мале дівча... Потрібен час. Потрібні сили. Потрібне відновлення.
Часто спілкуюся з близькими мені хлопцями, що на нулі. Знаю, як тяжко їм, знаю багато історій, від яких по ночах виєш вовком. Знаю, що на душі і в сім'ї декотрих, знаю, ким вони були до війни, як все полишили і як вони лише ЗАРАДИ СПОКОЮ І ЦІЛОСНОСТІ мирного населення тримають стрій і віддають життя, чуєте – ЖИТТЯ за нашу свободу!
Маючи тепер то все на думці і в серці, хочу звернутися до співгромадян нашої країни, яка густо залита кров'ю хлопців:
«Люди, прокиньтеся! Не робіть вигляд, що нічого не відбувається. Якщо ваша територія не під обстрілами і щодня у вашому місті не гине сотнями цивільне населення і наші воїни – то не значить, що треба сидіти в ресторанах, гульбенити в клубах, і дивитися немов крізь стіну на всіх, кого зустрінете у воєнній формі. Плетіть сітки, організовуйте збори, в'яжіть шкарпетки, купляйте і передавайте ліки на фронт, та просто привітайте зустрічного учасника бойових дій і подякуйте за можливість дихати вільним повітрям і гуляти мирним містом».
Зустріла жінку з Ізюму. Ще одна зламана доля. Ще одні пусті, наповнені сльозами очі. Розговорилися. Обійнялися. Побажали одна одній мирного неба і жити стало трохи легше... Треба єднатися, підтримувати одне одного, допомагати принаймні теплим словом, яке інколи варте більшого, ніж деякі дії, адже ціль і ворог у нас єдині. Чомусь навіть війна нас цього не навчила... прикро, соромно, боляче...
Євгенія Пікуль