21 лютого на всій земній кулі відзначається Міжнародний день рідної мови. Це відносно молоде свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть.
Історія свята, на жаль, має трагічний початок. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний день рідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в нас.
На жаль, українці також мають трагічні паралелі зі своєї історії. Україна, в тому числі її мова, витримала жорстокі випробування. Це і зневажання її польською владою, намагання російського царизму перетворити на «наречие», валуєвський та Емський укази про її заборону, прагнення за радянських часів знищити, під приводом створення «единого общенационального язика» (у СРСР за сімдесят років загинуло 70 мов). Не раз українською забороняли сповідувати віру і вчити у школах дітей – друкувати Святе Письмо і видавати шкільні підручники.
Про подвиг Олекси Гірника, який тридцять років тому вчинив акт самоспалення біля могили Тараса Шевченка у Каневі, не знають багато наших співвітчизників. Як Ісус Христос, він сам піднявся на свою Голгофу. Що відчувала ця людина, коли востаннє кинула погляд на пам'ятник великому Кобзареві, на засніжені кручі, вкритий кригою Славутич-Дніпро? Болем смутку стисло серце, але не зникла від того рішучість на увесь світ крикнути: «Люди-людоньки, що ж ви коїте з Україною!». У розкиданих на Чернечій горі листівках Олекса Гірник написав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.
Мова – духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях. Змалечку виховуючи в собі справжню людину, кожен із нас повинен в першу чергу створити в своїй душі світлицю, у якій зберігається найцінніший скарб – МОВА.
Як море починається з річки, так українське слово – з писемності. Наше слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, шліфувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Мазепи, поглиблювалось під пером Івана Котляревського, особливо Тараса Шевченка, удосконалювалося пізніше Іваном Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Іваном Франком та багатьма іншими видатними українцями.
Українська мова має свою особливу музичність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносне море, виблискує хвилями народної пісні, переливається в душу нації, творить почуттєву нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка й Чайковський, Барток і Стравінський користувалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це означає, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови. Українська мова – не сирота, вона має слов'янську родину і світову славу. Вона не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Вона має все, у тому числі й політичне право жити й розвиватися.
Люди говорять різними мовами. Їх нараховується приблизно 6 тисяч. На жаль, філологи попереджають, що у XXI столітті щонайменше 40 відсотків цих мов вимруть. А це страшенна втрата для людства, бо кожна мова – це геніальний прояв людського духу, унікальне бачення нашого світу. Справа в тому, що 95 відсотків тих шести тисяч мов охоплюють дуже малу частину населення світу. За даними ЮНЕСКО, ними розмовляють всього 4 відсотки людства. Мова – це інтелектуальний еквівалент наших біологічних можливостей. Щоразу, коли втрачаємо якусь мову, ми втрачаємо унікальне бачення світу.
Сучасний світ знає, що державність мови є універсальною формою об’єднання людей в одне ціле, в один народ. Це важливий чинник самовизначення нації, надійна основа розвитку країни.
Якщо з українською мовою
В тебе, друже, не все гаразд,
не вважай її примусовою,
полюби, як весною ряст.
Примусова тим, хто цурається,
а хто любить, той легко вчить:
все як пишеться, в ній промовляється, –
все, як пісня, у ній звучить.
І журлива вона, й піднесена,
тільки фальш для неї чужа.
В ній душа Шевченкова й Лесина,
і Франкова у ній душа!
В словах ні іржі, ні олжі
не любить мова жива.
Бо мова – це пісня душі,
Покладена на слова.
(Д. Білоус)
Вітаємо всіх з Міжнародним днем рідної мови!
Нехай материнське слово буде для всіх нас оберегом.
Щастя, добра, нових здобутків в ім’я України!
